Образотворче мистецтво
Наші друзі--тварини.
«Як тварини стали
друзями людей?»
Це було дуже-дуже давно. Людина тоді
не мала свійських тварин. Всі вони були ще дикими. Лише собака вже вірно служив
людині й ходив з нею на полювання.
Одного разу людина й собака йшли в
лісовій гущавині. Раптом край
болота
вони побачили дику корову, та мале руде телятко. Воно підняло мокру від молока
мордочку й весело поглянуло навколо. Цієї миті корова побачила мисливця. Вона
наставила великі грізні роги, а телятко сховалося їй
під
черево.
– Я
не можу втекти від вас, бо покалічила собі ногу і тепер кульгаю, – мовила
корова. – Але в мене гострі роги, і я
захищатиму себе і своє дитя.
– Не
бійся, я не зроблю тобі нічого поганого, – сказала людина. – Я постараюся вилікувати тобі ногу, а ти даси
трохи свого молока моїй хворій
дитині.
– Я охоче дам молока твоїй дитині, але за це ти
мусиш обороняти мене й
добре
поводитися зі мною.
– Гаразд,
– погодилася людина. І вони пішли.
Іти їм довелося дуже довго, бо
корова ледве пленталася, жалібно стогнучи. Нарешті вони дісталися до печери.
Жінка мисливця оглянула рану, обмила її водою і поклала на неї цілющого зілля.
А потім теплого молока дала дитині. Дитина пила з насолодою, а другого дня
прокинулася весела й
знову
попросила молока.
Невдовзі про те, що сталося з
коровою, знали всі в лісових хащах. Не минуло й кілька днів, як до печери
з`явився кінь, який теж кульгав на хвору ногу. Біля печери стояли вже корова і
кінь. Незабаром серед ник з'явилася коза, біля вогнища вмостився кіт. Поважно
кудкудахкали кури, переступали з
ноги
на ногу качки, ґелґотали гуси й походжав індик.
Усі вони склали умову з людиною.
Вона повинна була давати їм місце біля вогнища, годувати їх і добре поводитися
з ними – не день, не два, а повсякчас,
доки житимуть на землі люди й тварини.