Образотворче мистецтво

Наші друзі--тварини.

«Як тварини стали друзями людей?»

            Це було дуже-дуже давно. Людина тоді не мала свійських тварин. Всі вони були ще дикими. Лише собака вже вірно служив людині й ходив з нею на полювання.

            Одного разу людина й собака йшли в лісовій гущавині. Раптом край

болота вони побачили дику корову, та мале руде телятко. Воно підняло мокру від молока мордочку й весело поглянуло навколо. Цієї миті корова побачила мисливця. Вона наставила великі грізні роги, а телятко сховалося їй

під черево.

– Я не можу втекти від вас, бо покалічила собі ногу і тепер кульгаю, – мовила корова. –  Але в мене гострі роги, і я захищатиму себе і своє дитя.

– Не бійся, я не зроблю тобі нічого поганого, –  сказала людина. –  Я постараюся вилікувати тобі ногу, а ти даси трохи свого молока моїй хворій

дитині.

–  Я охоче дам молока твоїй дитині, але за це ти мусиш обороняти мене й

добре поводитися зі мною.

– Гаразд, –  погодилася людина. І вони пішли.

            Іти їм довелося дуже довго, бо корова ледве пленталася, жалібно стогнучи. Нарешті вони дісталися до печери. Жінка мисливця оглянула рану, обмила її водою і поклала на неї цілющого зілля. А потім теплого молока дала дитині. Дитина пила з насолодою, а другого дня прокинулася весела й

знову попросила молока.

            Невдовзі про те, що сталося з коровою, знали всі в лісових хащах. Не минуло й кілька днів, як до печери з`явився кінь, який теж кульгав на хвору ногу. Біля печери стояли вже корова і кінь. Незабаром серед ник з'явилася коза, біля вогнища вмостився кіт. Поважно кудкудахкали кури, переступали з

ноги на ногу качки, ґелґотали гуси й походжав індик.

            Усі вони склали умову з людиною. Вона повинна була давати їм місце біля вогнища, годувати їх і добре поводитися з ними –  не день, не два, а повсякчас, доки житимуть на землі люди й тварини.